Не зважаючи на протитуберкульозні заходи, які проводяться в Україні, епідемічна ситуація з туберкульозу продовжує погіршуватися. Якщо у 1990 р. в Україні реєструвалося 16404 нових хворих при захворюваності на туберкульоз 32,0 на 100 тис. населення, то у 2000 p. туберкульоз діагностований у 27118 хворих і захворюваність зросла до 59,7 на 100 тис. населення, або в 1,87 разу. Невпинно зростає кількість смертей від туберкульозу. Адже у 1990 р. в Україні від туберкульозу померло 4212 хворих і смертність становила 8,1 на 100 тис. населення, то у 2000 p. їх померло — 10857 і смертність зросла до 22,0 на 100 тис. населення, або в 2,7 разу. З 1995 р. в Україні спостерігається епідемія туберкульозу і ця недуга вийшла з-під контролю.

В країні окреслилася низка невирішених проблем щодо туберкульозу, зокрема: погіршення ефективності лікування хворих на туберкульоз, збільшення частоти хіміорезистентного туберкульозу, недовиявлення позалегеневого туберкульозу, зростання нозокоміального туберкульозу серед медичних працівників, туберкульозу серед ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, в пенітенціарній системі, а також серед сільськогосподарських тварин. На цьому фоні необгрунтоване хаотично руйнується матеріально-технічна база протитуберкульозної служби (ліквідовуються протитуберкульозні диспансери і санаторії, скорочуються стаціонарні ліжка в них), не поповнюється кадровий потенціал лікарів фтизіатрів та середніх медичних працівників протитуберкульозної служби.

В ситуації, що склалася, не тільки епідемічна ситуація вийшла з-під контролю, але й проведення протитуберкульозних заходів в різних адміністративних територіях України стало хаотичним і неконтрольованим. Наприклад, хаотично й економічно необґрунтовано застосовується скринінгова діагностики туберкульозу методами туберкулінодіагностики та профілактичного флюорографічного обстеження, які стали, по суті, неефективними, вкрай незадовільно у повсякденну практику впроваджується мікробіологічна діагностика туберкульозу. Адже, із 29748 нових хворих на туберкульоз, зареєстрованих в Україні в 2000 p., бактеріовиділення виявлено тільки у 10738, що складає 36,1%. Це надзвичайно мало, бо етіологічний діагноз туберкульозу повинен наближатися до 70% від вперше виявлених хворих.

Зважаючи на викладене, протитуберкульозна служба в Україні й передусім в кожній адміністративній території потребує реорганізації та реструктуризації, а протитуберкульозні заходи — оптимізації. Через те ми виносимо на ваш розсуд розроблений нами проект Концепції реорганізації та реструктуризації протитуберкульозної служби та оптимізації протитуберкульозних заходів в Україні в умовах соціально-економічної кризи та недостатнього фінансування.

Ця Концепція узгоджується із Концепцією розвитку охорони здоров'я населення України, затвердженою Указом Президента України від 7 грудня 2000 p., №1313/2000 "Про Концепцію розвитку охорони здоров'я населення України". В ній, зокрема, передбачені гарантований рівень надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги, поетапне збільшення державних асигнувань у сферу охорони здоров'я та їх ефективне використання, забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, переорієнтація охорони здоров'я на суттєве посилення заходів з попередження захворювань, запобігання інфекційним захворюванням, проведення реструктуризації галузі, а також розроблення державних комплексних та цільових програм охорони здоров'я населення.

Подаючи на ваш розгляд цю Концепцію, сподіваємося, що у процесі дискусії на сторінках журналу ми прийдемо до спільного знаменника, після чого суттєвих змін зазнають Національна програма протитуберкульозних заходів в Україні та інші нормативно-правові документи.

Проект 
Концепції реорганізації та реструктуризації протитуберкульозної служби та оптимізації протитуберкульозних заходів в Україні в умовах соціально-економічної кризи та недостатнього фінансування

ВСТУП

Останні 10 років в Україні значно погіршилась епідемічна ситуація з туберкульозу: захворюваність зросла в 1,8 рази, смертність — у 2,7 рази.

У соціально-економічних умовах, що склалися в Україні, функціонування протитуберкульозної служби й обсяги та якість проведення протитуберкульозних заходів значно погіршилися. Система протитуберкульозних заходів у сучасних умовах виявила свою неспроможність. Розповсюдженість туберкульозної інфекції незадовільно контролювалася урядом і органами охорони здоров'я. При цьому значні бюджетні витрати здійснювалися не на боротьбу з туберкульозом, а на відстоювання старих принципів охорони здоров'я і збереження інфраструктури протитуберкульозної служби. За цей час невпинно розповсюджувалася інфекція, зростала інфікованість та резистентність мікобактерій до хіміопрепаратів, погіршувалася ефективність лікування хворих, збільшувалася смертність населення. Протитуберкульозні заклади не змогли впровадити сучасні технології виявлення та лікування хворих на туберкульоз. Через це назріла нагальна потреба реорганізації і реструктуризації протитуберкульозної служби та оптимізації протитуберкульозних заходів в Україні в умовах соціально-економічної кризи та недостатнього фінансування.

Метою цієї концепції є зменшення економічних збитків суспільству, спричинених туберкульозом, внаслідок зменшення резервуару туберкульозної інфекції.

Стратегічними принципами боротьби з туберкульозом у сучасних умовах слід вважати:

— реорганізацію та реструктуризацію інфраструктури протитуберкульозної служби при збереженні за нею щорічних обсягів фінансування з бюджетів всіх рівнів, впровадження сучасних технологій контролю за туберкульозом, активізація первинної медико-санітарної ланки у виконанні протитуберкульозних заходів.

ЗАВДАННЯ:

1. Досягти одужання 90%—95% хворих на вперше діагностовані бактеріальні форми туберкульозу.

2. Досягти діагностування не менше 70% бактеріовиділювачів серед всіх вперше зареєстрованих хворих на туберкульоз.

3. Налагодити централізований моніторинг епідемічного нагляду за проведенням протитуберкульозних заходів.

І. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАХОДИ

Реалізація зазначеної концепції повинна здійснюватися на основі Закону України "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" і Національної програми щодо боротьби з туберкульозом і приведення у відповідність з ними чинних нормативно-правових документів (Указ Президента, постанова Кабінету Міністрів, накази МОЗ).

Вони повинні стати основою для розробки регіональних і галузевих програм, нормативних і правових документів, розробки системи моніторингу планування і впровадження передових високоефективних технологій щодо організації, профілактики, виявлення, діагностики, контрольованого лікування, диспансеризації та проведення наукових досліджень з цих питань з подальшим впровадженням наукових розробок у практику. На підставі зазначених документів повинні розроблятися та уніфікуватися навчальні програми, використовуватися людські, матеріальні та фінансові ресурси з визначенням пріоритетних напрямів. Вказані матеріали повинні стати основою для медичних, урядових і неурядових організацій та засобів масової інформації, для регламентації основних принципів і заходів протитуберкульозної роботи з урахуванням національних і міжнародних досягнень в ділянці організаційних форм і методів боротьби з туберкульозом та соціально-економічних умов що склалися.

Пріоритетними основами в організації боротьби з туберкульозом повинні бути:

1. Визнання Урядом країни туберкульозу як невідкладної складової своєї політики щодо забезпечення безпеки суспільства та його захисту від цієї недуги. Винесення системи боротьби з туберкульозом в Україні та її регіонах на рівень першочергових загальнодержавних завдань, а також забезпечення, на основі додержання прав людини і громадянина, безкоштовності, загальнодоступності та рівних можливостей.

2. Інтеграція діяльності протитуберкульозної служби з загальнолікарняною мережею, санітарно-епідеміологічною службою та зацікавлених органів виконавчої влади (службою міграції, внутрішніх справ, виконання покарань, ветеринарної служби, тощо) щодо профілактики та виявлення туберкульозу.

3. Збереження цілісності протитуберкульозної служби з її реорганізацією та реструктуризацією, а також вдосконалення вертикалі управління і контролю за виконанням протитуберкульозних заходів (Державна та регіональні міжурядові комісії).

4. Розробка і втілення державної системи моніторингу туберкульозу, обліково-звітної документації, адаптованих до Міжнародних норм і стандартів.

5. Вдосконалення системи виявлення інфікованих та хворих на туберкульоз.

6. Підвищення ефективності лікування з впровадженням контрольованих, короткострокових стандартизованих режимів хіміотерапії (XT) і когортного аналізу ефективності лікування.

7. Виділення цільових асигнувань із бюджету для централізованої закупівлі хіміопрепаратів, туберкуліну, вакцини БЦЖ і медичної техніки.

8. Перегляд і оновлення навчальних програм з фтизіатрії для студентів, лікарів різних профілів та населення.

9. Розробка та вивчення закономірності епідемічного процесу в країні і регіонах та методів керування ним.

10. Максимальне залучення громадських організацій у країні і за її межами та участі населення в запобіганні туберкульозу.

11. Постійний контроль за рентабельністю та ефективністю протитуберкульозних заходів.

12. Джерела фінансування протитуберкульозних заходів складаються з державного, регіонального і місцевого бюджетів, позабюджетних джерел фінансування та коштів від медичного страхування.

II. ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ

Лікування туберкульозу є найважливішою невід'ємною ланкою у розриві епідеміологічного ланцюга, що дозволяє досягти загоєння туберкульозного процесу та відновлення працездатності і соціального статусу. Головною метою лікування хворого на туберкульоз є вилікування не лише 90—95% хворих на туберкульоз, запобігання ускладнень, розвитку хронічних форм та рецидиву, ліквідації летальності, зменшення захворюваності та інфікованості а також, як наслідок медикаментозної стійкості, зменшення резервуару туберкульозної інфекції. Лікування повинно бути адекватне і диференційоване залежно від локалізації туберкульозного процесу, тяжкості захворювання, результатів бактеріологічного дослідження та в минулому проведеного лікування.

Стандартами якості ефективності лікування повинні бути клінічні, лабораторно-біохімічні й імунологічні ознаки активності туберкульозу. Основними з них є розсмоктування інфільтрації та вогнищ, припинення бактеріовиділення, підтверджене бактеріоскопічним та культуральним методами, загоєння порожнин розпаду, стабілізація процесу, а також досягнення медико-соціальної та трудової реабілітації.

Лікування хворого на туберкульоз повинно бути комплексним. Лікуючи хворого, слід застосовувати антимікобактеріальну (етіотропну), патогенетичну, симптоматичну терапію, лікувати ускладнення туберкульозу та супутню патологію, а також використовуючи хірургічні методи лікування.

Хіміотерапія проводиться під безпосереднім керівництвом лікаря — фтизіатра. Вибір режиму XT визначається протоколами лікування, в яких відображаються стандартні схеми лікування для всіх категорій хворих (І, II, III, IV). XT за стандартними схемами проводиться індивідуально, колегіальне обґрунтовується корекція лікування залежно тяжкості й характеру процесу, переносності ХП, медикаментозної стійкості, ускладнень і супутніх захворювань.

Основний курс XT хворих на туберкульоз в активній фазі та фазі продовження проводиться в стаціонарі, амбулаторне, в денному стаціонарі або санаторно залежно від епідеміологічної небезпеки та соціального статусу. Бактеріовиділювачів І та II категорії з епідеміологічних міркувань доцільно лікувати в стаціонарі до припинення бактеріовиділення. Вибір організаційних форм контрольованої XT визначається нормативними документами МОЗ України залежно від тяжкості захворювання, епідемічної небезпеки (категорії вогнищ, способу життя, матеріально-побутових умов, соціального статусу і місцевих умов).

При проведенні XT повинен вестися протокол лікування і зберігатися спадкоємність лікування на всіх етапах.

Виходячи з зазначених принципів лікування, в протитуберкульозній службі потрібно реструктурувати ліжковий фонд протитуберкульозних стаціонарів і санаторіїв.

Ліжковий фонд слід умовно розподілити на госпітальні та соціальні ліжка. На госпітальних ліжках лікуються хворі на вперше діагностований бактеріальний туберкульоз і поширений процес (І категорія), у минулому ліковані хворі (II категорія), хворі без бактеріовиділення (III категорія) та хворі з первинною і вторинною хіміорезистентністю. На соціальних ліжках проводиться лікування хворих, яких потрібно ізолювати та лікувати пожиттєво. Вважати за перспективне розвиток мережі денних стаціонарів. Реорганізувати санаторні ліжка з профілізацією санаторіїв для проведення основного курсу XT, лікування хворих на туберкульоз із супутніми захворюваннями, для проведення реабілітаційних і лікувально-оздоровчих заходів, для медичних працівників протитуберкульозних закладів. Визначити потребу в хірургічних ліжках для лікування туберкульозу органів дихання та розробити показання для оперативного лікування хворих з ускладненим хіміорезистентним туберкульозом, побічною дією хіміопрепаратів та хворих на хронічні форми туберкульозу. Впровадити сучасні технології прецизійних та ендоскопічних хірургічних втручань з метою скорочення термінів та підвищення ефективності лікування.

Лікування хворих на позалегеневий туберкульоз здійснюється під спостереженням фтизіатра відповідного профілю за цими ж принципами з використанням тих же форм і технологій, що при туберкульозі органів дихання.

Лікування туберкульозу у дітей і підлітків здійснюється під контролем фтизіатра або фтизіопедіатра за тими ж принципами, що й у дорослих та з урахуванням вікових особливостей.

Визначити клініко-рентгенологічні та лабораторно-імунологічні критерії активності туберкульозу в дітей та підлітків. Розробити стандарти якості та ефективності лікування туберкульозу для цього контингенту хворих. Надавати перевагу амбулаторному контрольованому лікуванню туберкульозу без бактеріовиділення, обмежених, не ускладнених форм туберкульозу у дітей та підлітків без відриву від навчання.

Вибір і показання до патогенетичної терапії визначається фазою етіотропного лікування. В інтенсивній фазі в показаних випадках застосовують детоксикаційну та глюкокортикоїдну терапії з метою прискорення розсмоктування специфічних змін, запобігання формування великих залишкових змін та побічної дії препаратів. У разі продовження етіотропного лікування патогенетичні засоби застосовують у виняткових випадках для стимуляції процесів репарації при торпідному перебігу туберкульозу.

2.1. ПРОБНЕ ЛІКУВАННЯ ТУБЕРКУЛЬОЗУ СУМНІВНОЇ АКТИВНОСТІ

До туберкульозу сумнівної активності відносяться випадки вперше діагностованих та раніш лікованих, які зняті з диспансерного обліку, у яких при комплексному обстеженні неможливо підтвердити або заперечити активність туберкульозного процесу застосовують лікування за режимом XT III категорії (до 4 місяців).

Визначити рентабельність і ефективність існуючого ліжкового фонду і за його результатами та з урахуванням потреб для госпіталізації хворих привести у відповідність чисельність ліжкового фонду без скорочення фінансування ліжок у протитуберкульозних закладах.

2.2. ПОПЕРЕДЖУВАЛЬНА ХІМІОТЕРАПІЯ ТУБЕРКУЛЬОЗУ (ХІМІОПРОФІЛАКТИКА)

Хіміопрофілактика туберкульозу застосовується у осіб з віражем, гіперергічною реакцією на туберкулін у контактних дітей і підлітків. Серед дорослого населення хіміопрофілактика здійснюється у контактних з хворими бактеріовиділювачами.

Тривалість хіміопрофілактики і критерії її ефективності визначаються нормативними документами МОЗ України.

III. ВИЯВЛЕННЯ І ДІАГНОСТИКА ТУБЕРКУЛЬОЗУ

Виявлення і діагностика туберкульозу проводиться:

1. При звертанні за медичною допомогою.

2. В групах підвищеного ризику захворюваності на туберкульоз.

Мета: максимальне виявлення осіб з підозрілими на туберкульоз клінічними та рентгенологічними симптомами, з їх подальшим обстеженням для підтвердження або заперечення туберкульозу.

Для виявлення та встановлення діагнозу туберкульозу використовуються такі методи:

1. Клінічний.

2. Променевий.

3. Бактеріологічні.

4. Туберкулінодіагностика (у дітей та підлітків). 

В якості додаткових методів можуть бути використані наступні:

1. Ендоскопічний (ФБС).

2. Цитогістологічний.

3. Імунологічний.

4. ПЦР.

5. Імуноферментний аналіз.

"Пасивне" виявлення хворих при звертанні в загально-лікувальну мережу:

1. Виявлення базується на обстеженні в ЛПЗ всіх осіб, які звернулися за медичною допомогою, скарги яких відповідають інтоксикаційному та бронхолегенево-плевральному синдромам.

2. Обстеження хворих виконується всіма ЛПЗ незалежно від форми власності, при цьому оцінюються:

— клінічні симптоми;

— анамнез;

— мікроскопічне дослідження харкотиння та іншого матеріалу на МБТ;

— променева діагностика.

При виявленні МБТ хворий направляється в протитуберкульозний заклад (ПТЗ) на лікування; при сумнівному результаті первинного скринінгу хворий також направляється в ПТЗ для підтвердження або заперечення діагнозу туберкульоз.

"Активне" виявлення хворих на туберкульоз передбачає перехід на менш коштовне та більш рентабельне обстеження груп ризику.

Групи підвищеного ризику захворювання на туберкульоз і характер досліджень, які проводяться серед них з метою "активного" виявлення захворювання, регламентуються нормативними документами МОЗ. Склад груп ризику може змінюватися в динаміці і підлягає щорічному перегляду та аналізу.

Обстеження груп ризику проводиться в ЛПЗ. Контингенти, які підлягають обстеженню, формуються закладами загально-лікувальної мережі та санепіднагляду. Протитуберкульозні заклади є організаційно-методичними центрами з питань обстеження груп ризику, контролюють організацію та якість виконання плану обстежень.

При "активному" виявленні хворих на туберкульоз необхідно:

1. Визначити і сформувати склад груп підвищеного ризику захворювання на туберкульоз з урахуванням регіональних, соціально-економічних, екологічних умов та медико-біологічних чинників з їх ранжуванням.

2. Перейти з флюорографічних на цифрові променеві технології.

Особа з підозрою на туберкульоз після виконання регламентованого об'єму обстежень в ЛПУ направляється для підтвердження або заперечення захворювання в протитуберкульозний заклад.

Верифікація (підтвердження) діагнозу туберкульозу:

1. Проводиться в ПТЗ з використанням додаткових методів діагностики, а саме: мікробіологічні, променеві, ендоскопічні, біопсію та ін.

2. Вірогіднний діагноз туберкульозу встановлюється після комплексного обстеження з обов'язковими:

— дослідженням мазка осаду діагностичного матеріалу;

— культуральним дослідженням (засів);

— ідентифікацією культури МБТ і належності до М. tuberculosis;

— визначенням медикаментозної стійкості;

3. Розробка та впровадження нормативної документації для підвищення ефективності виявлення і діагностики туберкульозу для системи оцінки якості лабораторної діагностики туберкульозу в закладах загально-лікувальної мережі, протитуберкульозної та відомчої служб.

4. Променеві методи дозволяють уточнити характер процесу, локалізацію, наявність деструкції, виявити ускладнення, що дозволяє правильно визначити лікувальну тактику.

5. При необхідності для підтвердження діагнозу повинні використовуватися цитологічні й гістологічні дослідження матеріалу, отримані ендоскопічним і хірургічним методами. Пробне лікування повинно використовуватися для підтвердження діагнозу у виняткових випадках.

6. Терміни та обсяг обстеження для підтвердження діагнозу туберкульозу, а також критерії якісної оцінки повинні визначатися нормативними документами МОЗ.

IV. ПРОФІЛАКТИКА

4.1. ІМУНОПРОФІЛАКТИКА

Пріоритетним напрямом захисту дітей від ускладнених та розповсюджених форм туберкульозу є специфічна імунопрофілактика вакциною БЦЖ. Імунізація здійснюється загальною медичною мережею та контролюється санітарно-епідеміологічною та протитуберкульозною службами.

Вакцинація БЦЖ є обов'язковою для новонароджених і повинна проводитися в пологових будинках, при протипоказаннях у новонароджених — в інших лікувально-профілактичних закладах. Імунізація здійснюється загальною медичною мережею і контролюється санітарно-епідеміологічною та протитуберкульозними службами.

При задовільній епідемічній ситуації з туберкульозу (захворюваність не більше 20 на 100 тис. населення) дозволяється одноразова ревакцинація в 7-річному віці. При захворюваності на туберкульоз понад 20 на 100 тис. населення — дворазова ревакцинація в 7 і 14 років. Дорослим ревакцинація не доцільна. Доцільність відміни проведення ревакцинації в 14-річному віці визначається після проведеного дослідження.

4.2. ХІМІОПРОФІЛАКТИКА ВИСВІТЛЕНА В РОЗДІЛІ "ЛІКУВАННЯ"

4.3. САНІТАРНА ПРОФІЛАКТИКА 

Розробити і впровадити нові підходи санітарної профілактики у вогнищах туберкульозної інфекції. Визначити доцільність переходу на дезинфекцію ультрафіолетовими променями, пилозбираючими засобами, природним провітрюванням, замість хімічних дезинфікуючих розчинів. Останні слід застосовувати при ізоляції чи після смерті бактеріовиділювача.

4.4. СОЦІАЛЬНА ПРОФІЛАКТИКА 

Створення умов і реалізація заходів щодо запобігання розповсюдження туберкульозу серед соціально-дезадаптованих верств населення.

V. ДИСПАНСЕРИЗАЦІЯ

Зберегти існуючу інфраструктуру протитуберкульозної служби, провідним методом функціонування якої є метод диспансеризації. Вивчити доцільність зменшення диспансерних груп, обсяги обстеження та лікування контингентів.

Важливе значення в диспансерній тактиці надається контрольованому лікуванню хворих на вперше діагностований та повторно лікований туберкульоз (І, II, III категорії).

Контроль за організаційним впровадженням і функціонуванням системи контролю якості мікроскопії мазків та бактеріологічних досліджень на обласному та районному рівні за направленням лабораторних результатів перевірки якості дослідження, в т.ч. й на чутливість мікобактерій до ХП.

Проведення курсів підготовки медичного персоналу, виїздів та курації органів охорони здоров'я підлеглих адміністративних територій.

Контроль за рентабельністю та ефективністю протитуберкульозних заходів з внесенням корекції з метою досягнення високих кінцевих результатів.

Вивчити диспансерну роботу щодо модернізації системи обліку, звітності на підставі сучасних інформаційних технологій та адаптувати їх до міжнародних стандартів. Вивчити обсяг та послідовність медико-соціальних заходів під час спостереження в диспансерних групах, строки та критерії вилікування туберкульозу, тривалість основного курсу XT та диспансерного спостереження в групах обліку.

VI. МОНІТОРИНГ

Національний моніторинг туберкульозу. Розробити Всеукраїнську програму "Моніторинг туберкульозу" та створити на базі Інституту фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г. Яновського АМН України державні регіональні центри інформаційних технологій з формуванням та динамічним оновленням баз даних на основі модернізованих і затверджених статистичних облікових та звітних форм. Забезпечити надходження та постійне оновлення епідемічної, організаційної, соціальної та іншої інформації у вигляді уніфікованих комп'ютерних програм на основі поіменного обліку хворих на туберкульоз, аналітичних реєстрів та прогнозування.

VII. КАДРОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Розробити та впровадити єдину уніфіковану програму підготовки студентів, інтернів, та лікарів з постійним оновленням освітніх програм. Обов'язкове внесення в сертифікаційні цикли для лікарів всіх спеціальностей питань епідеміології, виявлення, профілактики та лікування хворих на туберкульоз. Розробити систему підготовки лікарів фтизіатрів через інтернатуру, ординатуру на базі вищих навчальних закладів. Створити та впровадити ліцензовані республіканські та міжрегіональні навчальні центри для підготовки лікарів та середніх медичних працівників за всіма розділами національної програми боротьби з туберкульозом. Проводити декадники, семінари, конференції, засідання асоціацій фтизіатрів з питань боротьби з туберкульозом. З метою підвищення санітарної грамотності населення розробити інформаційні матеріали з чіткою соціальною орієнтацією для різних груп населення. Забезпечити широку санітарно-освітню роботу у співпраці з закладами санепіднагляду, центру здоров'я, товариства Червоного Хреста, засобів масової інформації, суспільних та міжнародних організацій.

Впровадити у великих протитуберкульозних диспансерах посади психолога та епідеміолога.

Вивчити епідемічні тенденції туберкульозу в країні та її регіонах, інфікованість, географію хіміорезистентного туберкульозу, ефективність лікування хворих на туберкульоз короткостроковим курсом та його вдосконалення. Вивчити ефективність та доцільність ревакцинації в 7 і 14 років. Вивчити захворюваність контактів на хіміорезистентний туберкульоз у вогнищах та розробити протиепідемічні заходи. Розробити організаційні форми і методи лікування хворих на хіміорезистентний туберкульоз.

IX. СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ХВОРИХ НА ТУБЕРКУЛЬОЗ І МЕДИЧНОГО ПЕРСОНАЛУ

  Протитуберкульозні заклади разом з органами охорони здоров'я, санепідслужбою організовують та координують заходи щодо соціального захисту хворих на туберкульоз, які здійснюються органами державної влади, місцевого самоврядування, благодійними фондами, громадськими та міжнародними неурядовими організаціями. Працівники протитуберкульозних закладів повинні мати право на скорочений робочий тиждень, додаткову оплату праці, додаткову оплачувану відпустку, грошові витрати на оздоровлення та інші пільги встановлені органами державної влади та місцевого самоврядування. Медичні працівники повинні в повному обсязі забезпечуватися індивідуальними засобами захисту від туберкульозу.

X. СПІВРОБІТНИЦТВО З МІЖНАРОДНИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ

Сприяти співробітництву з ВООЗ, міжнародною федерацією Червоного Хреста та іншими неурядовими організаціями за різними пріоритетними напрямками протитуберкульозних заходів. Налагодити обмін інформації з країнами — сусідами щодо епідемічної ситуації з туберкульозу. Благодійні внески та кредитні асигнування, пожертвування використовувати для розвитку пріоритетних напрямів боротьби з туберкульозом, регламентованих цією концепцією та національною програмою боротьби з туберкульозом в Україні.

Вивчати досвід функціонування та ефективності туберкульозних програм інших країн і найкращі застосовувати в Україні.

XI. ФІНАНСУВАННЯ

З державного бюджету здійснюється щорічна централізована закупівля протитуберкульозних препаратів, вакцини БЦЖ, туберкуліну і найважливішого лікувально-діагностичного обладнання. З місцевих бюджетів, коштів загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування та добровільного медичного страхування, коштів накопичувальних фондів територіальних громад і благодійних фондів, благодійних внесків та пожертвувань юридичних і фізичних осіб, коштів, одержаних за надання платних медичних послуг, а також інших джерел, не заборонених законодавством, фінансуються регіональні протитуберкульозні програми і протитуберкульозні заходи, не профінансовані або недостатньо профінансовані із державного бюджету. Не використані і кінці року асигнування не ліквідовуються, а можуть застосовуватися у наступному бюджетному році.

XII. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

Основні твердження цієї концепції повинні стати підґрунтям до напрацювання нормативно-правових актів щодо туберкульозу та їх реалізації протягом найближчих 2-3 років для якнайскорішого досягнення мети та завдань цієї концепції.

Концепція реорганізації та реструктуризації протитуберкульозної служби та оптимізації протитуберкульозних заходів в Україні в умовах соціально-економічної кризи та недостатнього фінансування / Ю.І.Фещенко, В.Ф.Москаленко, В.М.Мельник та інші // Укр. пульмон. журн. - 2001. - № 1. - С. 8 - 13.

Адреса для переписки:
melnyk@ifp.kiev.ua
admin@ifp.kiev.ua